Історія села Зелена Діброва

З результатів археологічних розкопок, проведених на території села, нижня границя утворення поселення визначається V ст. до н.е. Поселення було утворене скіфами. Тобто, ми з впевненістю можемо сказати, що село було свідком існування давньої української держави Араттiї, трипільської i скіфської культури.

Можливо iсторiя села ще давнiша, оскiльки Геродот (490 - бiля 425 до н.е.) - грецький історик, якого називали "батьком iсторiї", котрий багато подорожував, дав детальне описання життя скiфiв.

Iз книги Ковтуна В.П. "Цилiндри фараона"

Ми тут жили ще до часiв потопу. 
Наш корiнь у земну вростає вiсь. 
I перше, нiж учити нас , Європо, 
На себе лiпше збоку подивись. 
Ти нас озвала хутором пихато. 
Облиш: твiй посмiх нам не допече,
Бо ми тодi вже побiлили Хату, 
Як ти iще не вийшла iз печер. 

Борис Олiйник.  

Старовинне українське село Зелена Дiброва розташоване в мальовничій мiсцевостi серед густих лiсiв, у верхів’ях двох річок, що впадають у рiчку Вiльшанку.

З працi "Гiдронiми Городищеського району" мiсцевого краєзнавця дослiдника Миколи Щербини маємо такi дослiдницькi факти. "Товстянка - рiчка, лiва притока Вiльшанки. Бере початок в с.Зелена Дiброва, далi тече через с.Товста до с.В'язiвка, де i впадає у Вiльшанку. В iсторичних джерелах згадується з середини ХIХ ст, зокрема в дослiдженнi Л.I.Похилевича. Назва рiчки, як i с.Товста, була пояснена цим дослiдником. А походить вона вiд прикметника "товстий", бо "починається в урочищi, яке було вкрите ранiше товстим липовим лiсом". Iз Похилевича Л.I. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. - К., 1864"

Оскiльки дата видання книги, рiк 1864, то поки її можна вважати першим письмовим документом, де згадується село.

Посилання на Похилевича допомiг розшукати краєзнавиць Городищини -- Володимир Чос

Рiчки Товстянка та Самiйлова (без конкретних назв) згадується у Iвана Фундуклея "Статистиское описание Киевской губернии" (ст.44) 1852 року видання разом з рiчкою Топилянкою як притоки рiчки Вiльшанки.

Мiсцевi жителi називають ще рiчку Зеленянка. Цю назву вона отримала за розкішну зелень берегів.

Про iншу рiчку, котру в народi називають Самiйловою, розповiв легенду мiсцевий краєзнавець Вiктор Губатий. Легедндi багато рокiв, письмових її джерел не існує та на протязi багатьох століть вона переказувалась з уст в уста.

Назва рiчки - Самiйлова походить вiд iменi одного iз 3 братiв Самiйла, що колись оселились на її березi. Iмена iнших братiв були Микола i Юрко. Юрко пiшов жити у верхiв'я цiєї рiчки. Зараз там знаходиться село Юркове. Микола ж заснував хутiр пiд селом Товста пiд назвою Щербакiвка. Тож iмовiрно, що прiзвище братiв було Щербаки. В простонародi їх називали Олiянчиками, оскiльки вони були родом з Волинського краю, пiзнiше їх стали називати Волинцями.

Самiйлiв мiсток через рiчку Самiйлову i досi iснує. Дорога через нього веде до Вiльшаної. По переказам у цiй мiсцевостi існувала значна частина села, але хати були знесенi пiсля голодомору 33 року пiд колгоспнi поля, оскiльки бiльша частина людей, що там проживало, вимерли.

Iншi свiдчення про минулу густозаселенiсть цього району дав дослiдник iз прiзвищем Сидоренко. Вiн вказав, що потомки отаманiв Сидоренкiв Запорiзької сiчi, що були отаманами недовгий час, пiсля репресiй Катерини оселилися в Зеленiй Дiбровi. Оскiльки вони володiли певним золотим запасом, то вони викупили у мiсцевої влади для власного господарювання 10 десятин землi бiля Самiйлової рiчки.

От така нехитра iсторiя

В народi залишилась згадка, що колись селом володiв якийсь Рогуцький, такi ж свiдчення наведено i у Л.Похилевича, що i дав назву селу. Тепер вiд того села i сліду не залишилось.

Друга версiя, що назва села походить вiд глибокого яру, в якому росли могутнi дуби i при березi калина. В яру протiкала рiчка. Часто чумаки, якi їздили в Крим по сiль, зупинялись в Дiбровi на перепочинок. По переказах звiдси i пiшла назва села - Зелена Дiброва.

Підтвердження даної версії є наяність двох фактів. Факт перший, то спогади нашого земляку Андрія Лебединцева, котрі він опублікував у Київській Старовині в 1900 році, де засвідчив той факт по розповідям своєї бабусі, що Зелена Діброва дістала свою назву від того, що була заснована на поляні, оточеній великого розміру дубами.

Факт другий, що зберігся в народних переказах, викладених жителькою села Вовк Катериною Архипівною, про те що поблизу села існував сакральний Калиновий яр, який був певно знищений людською діяльністю.

Наявність таких двох фактів наштовхує на думку, що село було засновано не просто козаками, а козаками-характерниками, учнями волхвів, котрі знали таємниці таких сакральних місць і використали ці знання для того, щоб село вижило впродовж наступного тисячоліття.

Дослідження карти пошуковика Google, а саме Колгоспівського ставу, знятого супутником в інфрачервоному діапазоні, свідчить про велику кількість теплових кругів на цій водоймі. Цей факт ще раз твердить про незвичайну сакральність (таємничість) цієї місцевості.

За адмiнiстративним подiлом 16 ст. Зелена Дiброва належала до Брацлавський повiту, в 19 ст. до Звенигородського повiту, в 20 ст. до Городищенського району. Церква святого Миколи засновано в селi у 1780 р. Парафiя святого Йосафата, католицька церква, існувала у селi у 16 ст.

Село - це дiйсно неначе писанка. Особливо воно гарне в зеленім обрамленні i в полоні білих снiгiв, привабливе i миле серцю.

Другим письмовим документом, в якому згадується Зелена Дiброва, є археологiчна карта колишньої Київської губернiї пiд редакцiєю В.Б.Антоновича в його працi - "Археологическая карта Киевской губернии"(1895), виданiй у Москвi, на якiй зазначалось, що в пiвнiчнiй частинi села розташовано 100 курганiв. Це свiдки життя скiфiв. Археологiчнi знахiдки проведенi Лебединцевим, підтверджують, що село виникло ще у V cт. до нової ери.

Під час археологічних розкопок на місцях курганів виявлено поховання скіфів ямської культури. Характерною ознакою ямської культури є поховання вмерлих в ямах під курганами в положенні лежачи на спині, з зігнутими колінами.

В часи розквiту Київської Русi село Зелена Дiброва було форпостом проти половців, якi згодом прийшли на змiну скiфам.

Зелена Дiброва i сусiднi села були прикордонними містами i в часи татарщини.

Сторінка 475 книги "Городские поселения Российской империи", 1860 року видання, говорить про те, що сусідне містечко Вільшана фінансувалось урядом Петра I для утримання війська для оборони від кримських і ногайських татар (уривок з книги).

Схоже, що місцевість була колись облюбована київськими князями. Цей факт досліджував краєзнавець Іван Петрович Гуріненко, про що він написав легенду про сусіднє село Вільшана.

Одним із історичних підтверджень є той факт, що Зелена Діброва знаходилася поміж північним Кучманським шляхом, що проходив поблизу Корсуня і південним, що проходив поблизу Шполи. Кучманський шлях був одним із відгалужень Чорного шляху — старовинного торговельного шляху, яким користувалися кримські татари для наскоків на Правобережну та Західну Україну й на Польщу в 16 — 17 століттях.

З матеріалу WIKI цитуємо інформацію про Чорний шлях. "1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого." Відомо, що село Боровикове знаходиться по сусідству із Зеленою Дібровою.

Згідно історичних свідчень, всі населені пункти обабіч цих шляхів спалювались татарами, а людей забирали в полон, тож зеленяни, щоб захиститися, змушені були жити в землянках.

Зимівником для січових козаків слугувало старовинне село Зелена Діброва, де нараховувалося близько 300 дворів. Зимівниками називалися хутори, де козаки розводили худобу і коней. Тут завжди мали потребу в робочих руках, тому кожен міг знайти роботу. Часто господар зимівника збирав зі своїх робітників козацький загін, озброював їх і відправляв розбишакувати на Польщу.

В 1964 року на таємних зборах козацького товариства козацький кiш був таємно відроджений.

Мешканці Зеленої Дiброви, вiльнi козаки, наприкiнцi XVIII ст. були проданi князем Любомирським Г.Потьомкiну, вiд якого село успадкував його племiнник Енгельгард, а потiм воно перейшло до сестри останнього, О.В.Браницької.

До 1830 року Зелена Дiброва належала пану Енгельгарду.

Того ж року по селу протокотилася епiдемiя холери.

Потiм село перейшло у володiння до сестри Олександри Василiвни Браницької, а 1838 роцi пiсля її смертi до Марiї Браницької.

Тут в цiм селi глибоке корiння Красицьких, що походять вiд Антoна i Катерини, улюбленної сестри i нянi Шевченка. Антoн (1794-1848) i Катерина побралися 29 сiчня 1823 року i перебралися жити в Зелену Дiброву. Хата Антона знаходилася в центрi села, поряд з хатою священника Лебединцева. Подружжя Красицьких народило дванадцятьох дiтей, а саме, Олену, Федору (нар. 1827р., прiзвище по чоловiку Бондар), Феодосiя, Соломiю, Степана,Семена (1836р.н.), Ганну, Марiю (1843р.н.), Федора, Якима (1842р.н.), Максима i Тетяну (1848-1848), а самi ж пiшли з життя молодими. Красицький Антон Григорович (1794 - 1848), Красицька Катерина Григорiвна (1801-1848) - такi дати їхнього життя i смертi, також видно, що i спiвпадають iмена їхнiх батькiв. Тарас кровно пов'язаний iз Зеленою Дiбровою i бував тут не лише в дитинстві, а й у молодi та зрiлi лiта, у кожен свiй приїзд на Україну. Прибула в Зелену Дiброву сестра Тараса Шевченка Катерина у сiчнi 1823 року.

Зелена Дiброва... Скiльки талановитих людей народила ця земля, виросли її чудові сини i дочки, тут доводилося односельчанам зустрiчати Шевченка в 19431845 та 1859 роках.

В 1859 році Тарас Шевченко зустрівся в селі з племінницею Федорою. По призванню вона була художницею. Її картини були написані масляними красками і прикрашали хату Красицьких. Тарас Григорович високо оцінив її майстерність і дав різноманітні поради. Жалкував дуже, що вона не змогла отримати освіту і розвивати далі свої здібності. На жаль кріпосній селянці шлях в мистецтво був закритий...

Зелена Дiброва дала прекрасних нащадкiв по Шевченкiвськiй лiнiї художника Фотiя Степановича Красицького i письменника Дмитра Филимоновича Красицького.

Не всi мабуть знають про те, що iз Зеленої Дiброви вийшли двi наукові постаті. Це брати Лебединцевi - археолог Петро Григорович та історик, педагог Феофан Григорович, якi жили в 1840р.

Село було свiдком iсторичних подiй, свiдком боротьби за право на життя, за вiру, за рiдну мову, за рiдну Вiтчизну.

З працi "Фонди Державного архiву Київської областi як важливе джерело дослiдження селянського руху України 1917-1921 рокiв" iсторика Щербатюкa В.М. знаходимо свiдчення того, що група селян до 300 осiб с. Зелена Дiброва, в економiї помiщицi графинi М. Браницької у травнi 1906 року виступили з вимогами збiльшити поденну плату з 25 до 30 коп.

Не можна не згадати про те, що пережили люди нашого села за останні два столiття, а пережили багато, важку крiпосну працю, революцiю i громадянську вiйну, голодомор i репресiї. Гортаючи сторiнки минулого згадаємо, що рiвно через рiк пiсля Жовтневої революцiї в 1918 роцi був обраний перший голова сiльської ради Вiкнянський Олексiй Олексiйович, в 1929 роцi був заснований перший колгосп iм. Петровcького. Першим головою був обраний Шевченко Петро Васильович. Перший трактор придбали в 1932 р. Першими трактористами були Матлах Федот Панькович та Годований Василь Дорофейович.

У 1928 роцi у Зеленiй Дiбровi налiчувалось 676 дворiв i проживало 2918 осiб. Особливе мiсце в iсторiї села займають 1932-33 роки, коли вiд голоду вимерло 75% жителiв села, у 304 жилих дворах налiчувалось 724 жителi. Такi ж цифри наведено в документально-художнiй повiстi Олeкси Воропая "Дев'яте коло".

Не минула війна i наше село. На фронтах захищали Батькiвщину 350 осiб, 194 з них не повернулись. За мужнiсть i вiдвагу нагороджено орденами i медалями 197 осiб.

У дилогії письменника Василя Шевчука (нар.30 квiтня 1932), лауреат премії iм. Андрiя Головка за 1986p., "Син волi" (1984) та "Терновий свiт" (1986) подано описи села Зелена Дiброва очима юного Тараса, що навіщав тут свою сестру Катрю.

Також село згадується романі Василя Шкляра "Залишенець", в якому описується національно-визвольна боротьба проти більшовицького поневолення 1917-195 років.

Ще одна згадка про село є у творі літературного критика, літературознавця і письменника, перекладача, одного з найбільших інтелектуалів пореволюційного національного відродження Рудницького Михайла (7 січня 1889, Підгайці—1 лютого 1975) "Пекло, що веде в рай", виданого у місті Рівне 2007 року.

Існує легенда, що по долині Хеликової гори в часи Київської Русі протікала судноплавна річка. Нещодавно легенда отримала підтвердження завдяки історичним дослідження львівського санскритолога Василя Кобилюха. У своїх роботах він показав карту, на якій зображено третій льодовик Riss або Дніпровський, що покривав Україну в проміжку 180 та 230 тисяч років тому. Зелена Діброва, що зображена крапкою слабкого червоного кольору була на кордоні цього льодовика. Товщина льодовика сягала три кілометри. Коли льодик танув, вода ішла під землю та прокладала собі глибокі річища на шляху до моря.

Історія походження назви села Зелена Діброва від Василя Коваленка

Старовинне українське село Зелена Діброва розташоване в мальовничій місцевості серед густих лісів, у верхів’ї двох невеличких річок, а впадають у більшу – Вільшанку. Воно виникло у V ст. до н.е. як скіфське поселення. У народі залишилась згадка, що назва села походить від глибокого яру, в якому росли могутні дуби, а при березі – калина. В яру протікала річка. Згідно переказів старожилів, русло річки протікало по сучасній території Хеликової гори, Глинищівського, Лідиного і Колгоспівського ставків. Ріка раніш була настільки глибокою і широкою, що по ній проходили водоплавні судна часів Київської Русі.

Часто чумаки, які їздили в Крим по сіль, зупинялись в діброві на перепочинок. За переказами звідси і пішла назва села Зелена Діброва.

Село це, дійсно, неначе писанка. Особливо гарне в зеленім обрамленні, але і в полоні білих снігів привабливе й миле серцю тих, хто тут народився, зростав, ішов у світи чи лишався на отчій землі ростити хліби й народжувати дітей, щоб не переводився рід людський.

Записано від Коваленко Василя Семеновича, 1954 р.н., освіта – 8 класів, робітник, с. Зелена Діброва Городищенського району, Черкаської області.

”Зібрання народних оповідок Городищенського району Черкаської області”, – машинопис 2008